Пам’ять про Собчука Дмитра Петровича
Мого старшого брата звали Собчук Дмитро Петрович. Він народився 28 жовтня 1993 року, але йому назавжди залишилося лише 31 рік. Час зупинився для нього там, де інші продовжують рахувати дні.
Дмитро закінчив школу №329 “Логос” з чудовими балами. Він завжди посміхався та був надзвичайно активним ще з малих років. Але у 9 класі щось змінилося – він зрозумів, що крім веселощів треба добре вчитися та багато знати. Ця зміна у світогляді стала поворотною точкою, яка визначила весь його подальший шлях.
Після школи Дмитро став студентом Національного Транспортного Університету, куди вступив у 2010 році на спеціальність “Автомобільні дороги та аеродроми”. Вже у 2014-му він тримав у руках диплом з відзнакою – перший із багатьох досягнень, якими він ніколи не хвалився. Але на цьому його прагнення до знань не завершилося. Згодом він здобув і диплом магістра, також з відзнакою. Дмитро ніколи не зупинявся на досягнутому – це було частиною його натури.
Під час навчання він встигав віддавати частинку себе іншим. У 2012 році Дмитро був волонтером на Euro2012, де завдяки своїй невгамовності, кмітливості та гострому розуму виріс до керівника кількох торгових точок. Але це була лише перша сходинка його шляху допомоги людям.
З зими 2021 року Дмитро почав віддавати частинку себе в буквальному сенсі – він став донором плазми і залишався ним до останніх місяців свого життя. Черкаси, Київ, Дніпро – де б він не опинявся, завжди знаходив час здати плазму або кров. Навіть коли виходив із небезпечних зон, перша його думка була про те, як би швидше дістатися до пункту здачі крові. Бо він знав: колись вона врятує комусь життя. І вже врятувала багатьом. На його рахунку більше 30-ти донацій.
Дмитро завжди поспішав жити. Він любив, пробував, цікавився всім навколо. Він ніколи не брався за роботу, поки не дізнавався про неї абсолютно все. Після кількох спроб знайти своє призвання він влаштувався у фірму “ГлавШляхБуд” у Черкасах. Ця робота припала йому до душі більше за всі інші. Він працював, думав, творив, але точно не сидів на місці. Він взагалі ніколи не сидів на місці — ще з малих років. А це виявилося безцінною рисою для його кар’єри.
Діму завжди цінували за його гострий розум та бездоганну логіку, за вміння побачити прогалини в розрахунках, виправити помилки у формулах чи поділитися знаннями, відсутність яких у колег його щиро дивувала. Власними силами він виріс до керівної посади у відділі тендерів, де його досягнення набували все більших обертів. У 2021 році він здобув рекордну для компанії кількість тендерів на мільйони гривень! Щастю компанії та самого Дмитра не було меж…
Але 24 лютого 2022 року сталося повномасштабне вторгнення, що перекреслило майже все. Звичне життя зупинилося, і в пріоритеті стала боротьба за виживання. Щойно вся сім’я зібралася докупи, Дмитро, не вагаючись ні секунди, пішов у територіальну оборону Київської області. Він не міг інакше – захищати і допомагати було частиною його суті.
У квітні 2024 року він вступив до лав ГУР та став рекрутом. Це було його останнє рішення заради збереження людей, свого народу, свободи своєї країни… Він хотів подарувати своєму синові країну, в якій не треба ховатися в підвалах та боятися за життя.
Вже на початку серпня він вийшов на своє перше з багатьох завдань. Декілька разів йому вдавалося оминути смерті, вберегтися від мін, проте не вдалося зберегти найголовніше — життя. Йому навіть не дали можливості його вберегти. Його життя забрали окупанти та їхній FPV-дрон на запорізькому напрямку, неподалік села Лук’янівське.
13 квітня 2025 року дуже різко завершилося життя воїна, побратима… Батьки втратили старшого сина, брата та сестра старшого брата, а син Семен – батька…
Ми не можемо знати, що чекає на людей після смерті, проте надіємося, що він більше не відчуває того болю, який довелося пережити. Можливо, його місія у цьому тілі була виконана… Ми не знаємо, проте пам’ятаймо його вчинок та відданість Україні. Слава Герою!
